Історія

У 20-ті роки серед поступово набиравших досвіду співробітників ГПУ-НКВД не прийнято було виносити на люди їх внутрішні справи. Про те, що десь у верхах вирішується питання про створення в Харкові і в Україні, за образом і подобою російського, відомчого спортивного товариства «Динамо» відомо було лише вузькому колу осіб. Тим більше, що в серпні 1924-го міжвідомча комісія у справах суспільства і спілок при ВУЦВК лише зареєструвала представлений ГПУ УРСР типовий статут і положення про Всеукраїнську раду «Динамо». Потім ці документи допрацьовувалися, а набрали чинності пізніше, коли були сформовані і затверджені штаби Пролетарського спортивного товариства. Почавши практичну організаційну роботу, вони взяли на себе і функції оргкомітетів, які готували вибори керівних органів молодого спорттовариства.

Але про початкових, пробних кроках «Динамо» харків’яни змогли дізнатися ще на початку 20-х років, коли в самому центрі міста на Раднаркомівській вулиці, 13, у дворі відкритого в 1921 році клубу ГПУ почав діяти спортивний майданчик «Динамо». В саду особняка, що належав колись прогресивної громадській діячці педагогу-просвітителю Х. Д. Алчевської, свого часу був встановлений перший в Харкові пам’ятник Т. Г. Шевченка. За приписом міської влади він чомусь був знятий. Поруч тепер спорудили зручну спортивну зону з гандбольною і волейбольною майданчиками, гімнастичним містечком, ямами для стрибків, біговою доріжкою, душем.

У цокольному поверсі клубу обладнали невеличкі зали для занять важкою атлетикою і боротьбою. Поруч, в колишньому двоповерховому приватному особняку (зараз будівля Художнього музею) до 1928 року перебував Рада Народних Комісарів УРСР і його співробітники теж охоче користувалися послугами спортмайданчиків ГПУ. Тоді ж в міському парку почали діяти лижна база «Динамо» з 25-метровим стрілецьким тиром.

Лижна база «Динамо» з 25-метровим стрілецьким тиром

У 1925 році у другій групі першості міста дебютували футбольні та гандбольні команди «Динамо», в яких на перших порах виступали тільки гравці, які мали пряме відношення до правоохоронних органів. Найвідомішими серед них були захисник збірної СРСР Костянтин Фомін, який працював в ГПУ, і форвард збірної міста і УРСР, співробітник карного розшуку Микола Казаков. Однак відсутність власного ігрового поля помітно стримувало можливості футболістів.

1926 рік. Перший варіант футбольної команди “Динамо” Харків.
Зліва направо: Р. Норов, І. Владимирський, 4-й – П. Міщенко,
В. Фомін, Є Губаров, 8-й – К. Фомін, І. Кладько.
Праворуч: В. Левін, А. Шпаковський, І. Привалов.

26 квітня 1926 року в клубі ГПУ відбулися вибори правління першого на Україні, тоді ще столичного, Харківського пролетарського спортивного товариства «Динамо». Саме з цього весняного дня взяла свій офіційний початок динамівська організація України, хоча цікава подія тоді не стала надбанням гласності. Для технічних співробітників ПСО була виділена кімната в клубі ГПУ і вони відразу ж розгорнули бурхливу діяльність. Але установчі документи спорттовариства, в тому числі і його Статут, голова ГПУ УРСР В. А. Балицький остаточно затвердив лише в жовтні того року.

Голова ГПУ УРСР
В. А. Балицький

У сусідній РСФСР «Динамо» зародилося ще в 1923 році і швидкому зростанню його популярності насамперед сприяли відомі футболісти, які прийшли в нове спорттовариство. Цього не могли не розуміти Балицький і інші керівники харківського і українського «Динамо». Восени 1926-го вони запросили до себе практично всіх футболістів, які виступали за малопотужні у фінансовому відношенні профспілки працівників мистецтв (команда Рабіс) гравців колишнього «Штурму» і збірної міста 1924 року, яка перемогла в першому чемпіонаті СРСР, популярних півзахисників збірної Союзу Івана Привалова і Володимира Фоміна, голкіпера збірної Романа Норова, яскравих форвардів Олександра Шпаковського, Петра Міщенко, який виступав в найпершому складі збірної СРСР, а також їхніх колег по збірній міста Євгена Губарєва, Валентина Левіна.

Тепер К. Фомін з Н. Козаковим вже не відчували себе самотніми в новенькій формі «біло-блакитних». Незабаром до прекрасного ансамблю приєдналися захисник найвищого класу Іван Кладько і рослий нападаючий і популярний журналіст Іван Володимирський, чіпкий хавбек Олександр Місевра, який відмінно грав і в хокей.

Імена корифеїв вітчизняного футболу, оточених ореолом слави, неповторності, стали як би візитною карткою, еталоном, який уособлювало все харківське «Динамо», яке створило йому авторитетний імідж. Причому саме в новій команді вони досягли зеніту слави. Граючи в «Динамо» І. Привалов, який увійшов до символічної збірної країни півстоліття, з незмінним успіхом, як і В. Фомін, виступав під прапором збірної СРСР до 1934 року, К. Фомін – до 1935-го, А. Шпаковський – до 1932 -го, І. Кладько – до 1930-го. Вони входили в престижні списки 33-х кращих гравців Союзу, де в 30-і роки до них приєдналися партнери-одноклубники Д. Кирилов, Н. Фомін і П. Паровишнік.

Динамівці становили кістяк збірної міста, яка разом з командами Москви та Ленінграду починаючи з 1931 року регулярно виступала в матчях трьох міст прирівняних до першості Союзу. Капітанську пов’язку в ній носив кращий за загальним визнанням техніки вітчизняного футболу і граючий тренер динамівець Володимир Фомін. Малюнок гри збірної зазвичай визначали його підопічні, а найрезультативнішими в збірній були динамівці А. Шпаковський, П. Міщенко і П. Паровишнік.

Втім в роки становлення «Динамо», популярність йому створювали не тільки футболісти. У травневому 1925 році номері першого і єдиного в Україні журналу «Вісник фізичної культури», що видавався в Харкові, розповідалося про міські змаганнях з важкої атлетики, що проходили на помості клубу міліції. У короткій інформації вперше в українській спортивній пресі повідомлялося про участь спортсменів «Динамо». Їхній лідер, робітник-складач Людвіг Алекс – латиш за національністю в останні дні квітня встановив всесоюзний рекорд для легкоатлетів в поштовху лівою рукою – 191,5 фунта. Йому ж вдалося «зробити» і абсолютно кращу суму в п’ятиборстві – 982,5, оновити всі харківські рекорди.

Тим часом влітку 1926-го на пустирях Шатилівка розгорнулися підготовчі роботи до будівництва величезного для того часу стадіону «Динамо». В якості основної робочої сили на них використовувалися ув’язнені, для яких була організована «зона» з цегляними бараками. Частина їх збереглася до нашого часу. Оскільки футбольній команді облради, безумовно кращої тоді на Україні, гостро необхідно була тренувальна арена, першим об’єктом веденим в експлуатацію задовго до відкриття стадіону, було допоміжне, без трибун, футбольне поле (в 50-і роки на його місці спорудили комплекс відкритих басейнів) і кращі в місті душові (вони були зруйновані під час будівництва велотреку). Потім став до ладу першокласний гандбольний майданчик. Але віддаленість нових об’єктів від міського транспорту декілька знижувала їх цінність. Спортивний майданчик на Раднаркомівській, що існував до 1941 року, був значно популярніший. Взимку на ньому заливався освітлений каток, працювали буфет, грілка, гардероб.

Об’єднавши в своїх рядах співробітників правоохоронних органів і членів їх сімей, молоде спортивне товариство відразу ж зайнялося впровадженням спортивних елементів в професійну підготовку тих, хто ніс службу в органах ГПУ-НКВД. Основна увага при цьому приділялася прикладним видом: стрільбі, велосипедному спорту, бігу, лижам. Для їх пропаганди систематично проводилися велосипедні та легкоатлетичні пробіги вулицями міста і району областей, але спортсмени-динамівці домагалися помітних результатів і в серйозних змаганнях. У 1927 році, коли став до ладу велотрек на «Металісті», лідер велосипедистів «Динамо» В. Ткачук на перших офіційних змаганнях переміг в гіті на 200 м з місця – 16,6 і на 1000 м – 1,47,8 а на всеукраїнських змаганнях, що проходили там же, він знову був першим в гіті на 200 м, виграв гонку на 20 км, а в складі збірної міста – командну гонку на 7,5 км. У гонці на 5 км був другим.

Заслуженный майстер спорта СРСР
В. В. Фомін

1929 рік. По Сумскій на першотравневому параді рухається динамівська коннота.
Вдалині пустирі, на яких зводяться стадіони “Динамо” и “Піонер”

Марія Черницька

З 1925 року в класі «Б» першості міста почали свою біографію гандболісти «Динамо», досить швидко стали потім фаворитами і в дивізіоні найсильніших. З 1928 року лідером їх жіночої команди надовго стала 21-річна студентка технологічного інституту, а потім викладач ХДУ Анна Горностаєва, яка успішно виступала і на легкоатлетичних турнірах. Анна Іванівна – беззмінний капітан і душа непереможною динамівської гандбольної команди довоєнних і перших післявоєнних років, багато зробила для зміцнення підвалин гандболу не тільки в облраді, але і в Харкові. Практично з дня заснування гандбольного колективу на перших ролях в жіночій команді була і Варвара Євтушенко, теж входила в збірну міста, яка в довоєнні роки не мала собі рівних на українських турнірах.

У числі перших, ще на Раднаркомівській, прийшла в команду Валентина Зюськіна, яка назавжди пов’язала свою долю з динамівської організацією. У 1930 році з команди селища Південний прийшла, зайнявши місце в основному складі, Ірина Дончак. А беззмінним воротарем команди з 1932 року стала Марія Черницька, яка відмінно грала і в волейбол, уміла поєднувати ці свої захоплення з тенісом.

Біля витоків чоловічої гандбольної команди «Динамо» в кінці 20-х років стояли брати Тир. Старший, Костянтин Вадимович, до 1934 року був ключовим гравцем збірної міста, а заодно одним з найсильніших лижників Харкова і України. Ераст Тир був лише на рік молодший за брата. Він до 1938 року відстоював честь міста і в довоєнні роки неодноразово очолював міську колегію суддів. З 1928 року протягом 26 років під прапором збірної міста грав динамівець Леонід Скрипко. У 1928-му прийшов в динамівську команду Ігор Малишенко, який до 1940 року був правим крайнім, а потім центральним нападаючим збірної міста і команди «Динамо». Пізніше Ігор Олексійович став одним з найавторитетніших гандбольних арбітрів УРСР і країни.

Поряд з гандболом, який став в ті роки загальновизнаним «коником» молодого спорттовариства, його акції неухильно піднімалися і в ряді інших спортивних дисциплін. На IV Всеукраїнській Спартакіаді в 1927 році в стрільбі основна команда Харкова, завдяки динамівцям, впевнено завоювала головний приз, який оспорювали збірні 11 округів (930 очок).

Лідер динамівців В. Страшенко став рекордсменом УРСР у стрільбі на 100 м – 436 очок з 500. Він же, як і одноклубник А. Лямін, вибив 191 очко, що було кращим результатом на спартакіаді, в стрільбі на 50 метрів з трьох положень 15 кулями. Відмінно стріляли в команді і їхні одноклубники С. Щербинский – 186 очок, В. Південний – 170. До речі, повністю укомплектована динамівцями друга команда Харкова, яка набрала 814 очок, посіла друге місце. Ще більший резонанс отримала нова спартакіадних перемога збірної Харкова з футболу. У фінальних іграх шести кращих команд УРСР склад збірної Харкова становили динамівці: брати Володимир, Костянтин і Микола Фоміни, Іван Привалов, Олександр Шпаковський, Роман Норов, Микола Казаков, Євген Губарєв, Петро Міщенко, Іван Кладько.

У липні 1931 року грандіозними навіть для тих, які звикли до подібних подій років, п’ятиденними урочистостями відзначали динамівці України п’ятирічний ювілей харківської, тоді ще столичної, і української організації молодого пролетарського спортивного товариства. До нього приурочили відкриття найбільшого в республіці всеукраїнського стадіону «Динамо» імені В. А. Балицького (голови ГПУ УРСР). Що розкинувся на 18 га він мав 15-тисячні дерев’яні трибуни навколо центрального ядра, запасне футбольне поле, 4 тенісних корти, гандбольні, волейбольні, баскетбольні арени, майданчик для скраклі і крокету, гімнастичне містечко, стрілецький тир, місткі душові, фізкультурний павільйон зі спортивними залами, кабінетами «і навіть спеціальну спортивну бібліотеку» – підкреслив у своєму червневому (№12 за 1931 г.) номері «Фізкультурник України».

Головний вхід на стадіон “Динамо” в 30-і роки

Стадіон “Динамо”

Фізкультурний павильйон “Динамо”

5 червня після роботи трудящі Харкова поспішали на стадіон «Динамо». Величезні загони міліції і війська стримували натиск мас біля входу. На свято прибуло близько 15000 чоловік. Про відкриття свята повідомили чотири фанфаристи. Під звуки посиленого оркестру на зеленому, не витоптаному ще, полі і доріжках проходять в параді 5000 динамівців. Тов. Балицький відкриває стадіон, під звуки «Інтернаціоналу» піднімають великий прапор. Після параду 500 червоноармійців Н-ського полку демонстрували масові вправи, а потім поле зайняли футболісти-динамівці Москви і Харкова, які провели товариську гру. З рахунком 3:2 перемогу здобули футболісти Москви. Між таймами стартував масовий крос, в якому разом з динамівцями бігли і команди харківських заводів, всього 173 людини.

6 червня на стадіоні пройшли матчі з гандболу, баскетболу, тенісу, скраклі. Футболісти київського «Динамо» зустрілися з командою харківського заводу «Серп і молот» і виграли 3:1. 7 червня також проходили зустрічі зі спортивних ігор. Друга футбольна команда харківського «Динамо» виграла у першої одеської 2:1. 8 червня в клубі ГПУ відбулося урочисте засідання харківського товариства «Динамо» спільно з фізкультурниками, автодорівцями і працівниками управління. З введенням в дію стадіону, досить швидко завоював славу кращого в республіці не тільки по архітектурі і плануванню, а й за якістю, класу підготовки своїх арен, енергійно взялися підвищувати результати насамперед лідери основоположною в спорті легкої атлетики. Цьому значною мірою сприяло те, що в Харкові напередодні відчинив двері перший і єдиний в межах УРСР інститут фізичної культури. Працювати і вчитися сюди один за іншим потягнулися багато знаменитих в ті роки заспівувачів українського спорту.

У липні 1931 го, протягом одного дня два, зовсім не схожих за характером рекорду України, різко поліпшивши попередні досягнення, встановив один з найталановитіших майстрів довоєнної вітчизняної «королеви спорту», ​​який не один рік виступав за харківське «Динамо» викладач інституту фізкультури Олександр Безруков. Спочатку він взяв висоту 180, потім пробіг «бар’єрні» 110 м за 15,9. До речі, «висотний» рекорд одноклубника 17 серпня 1935 го рішуче обновив харків’янин Дмитро Рутер, який встановив всесоюзний рекорд – 190,5, що протримався до 1949-го в таблиці українських досягнень. У 1933-му році динамівець Олександр Шехтель встановив рекорд України у метанні диска – 41.10, а в жовтні – всесоюзний в штовханні ядра – 14.175, який довів через рік до 14.52. У липні 1934 року стрибком на 3.83 відкрив свою чудову серію рекордних польотів з жердиною, п’ять разів бив потім рекорди СРСР, багаторазовий чемпіон Союзу Гаврило Раєвський. У серпні 1937 року він, несподівано для багатьох, став чемпіоном України, встановивши всесоюзний рекорд і в десятиборстві – 6519.

Лідери збірної області и УРСР з легкої атлетики.
№41 – А. Безруков, №42 – М. Подгаєцький, №54 – З. Синицька,
праворуч тренер – З. П. Синицький

Але особливо сильні були динамівці в прикладному для них комплексному гранатометанію (триборство). 5 грудня 1938 року на  змаганнях на честь Дня Сталінської Конституції, що проходили на стадіоні «Зеніт» (Металіст), динамівець В. Ануров був найкращим в метанні на дальність – 57,50, А. Федоров був поза конкуренцією в багатоборстві, в п’ятірку найсильніших увійшли четверо динамівців. Серед жінок у Зої Синицької, яка перемогла в двоєборстві, основною суперницею була одноклубниця В. Осадча. У числі учасниць була і успішно виступала в багатьох легкоатлетичних дисциплінах майбутня чемпіонка союзу з фехтування В. Дедюліна. У командній першості, природно, впевнено перемогло «Динамо». 1931-го (до офіційного відкриття стадіону) почали заливати льодову доріжку спорткомплексу динамівців, що стала головною ареною українських бігунів.

У тому ж році на ній розігрувалося першість УРСР, на якому абсолютним чемпіоном і рекордсменом республіки став Леонід Степаненко. У наступному сезоні він знову нікого не пропустив вперед на доріжці. Двічі перемагала на доріжці сестра і одноклубниця Л. Степаненко, Ольга Степаненко. Титул абсолютного чемпіона УРСР Леонід утримував до 1934 року. На 15 грудня 1936 року братові з сестрою належали вісім з десяти рекордів УРСР зі швидкісного бігу на ковзанах. Але разом з ними не раз бив рекорди лідер харків’ян уродженець Москви Костянтин Міхєєв. У 1933 році він завоював головний приз великих міжнародних змагань присвячених ювілею Червоного спортивного інтернаціоналу, перемігши прославленого росіянина Якова Мельникова.

Серед борців особливо виділявся Олександр Сиротін, який приїхав з Києва продовжувати навчання в Харківському інституті фізичної культури. На новому місці він одразу пов’язав свою спортивну долю з динамівської організацією. Після закінчення навчання був залишений в інституті для керівництва борцівських циклом. Паралельно Сиротін став працювати штатним тренером «Динамо». У нього тренувалися А. Ялтирян, С. Спиридонов, Г. Баєв, І. Михайлівський. Завдяки їм і продовжував активно виступати на всіх найбільших турнірах чемпіону СРСР 1933 і 1937 років, багаторазовий чемпіону республіки А. Сиротін, а команда харківського «Динамо» в класичній боротьбі заслужила славу однієї з найсильніших в країні.

Збірна команда борців Харкова – чемпіонів УРСР 1939 року.
Зправа наліво: Ф. Безодля, Є. Гудзенко, І. Михайловский, Н. Воронов, А. Ялтирян, С. Спиридонов, Г. Баєв, А. Баєв

У харківському «Динамо», під керівництвом А. Сиротіна проходило становлення одного з найяскравіших майстрів вітчизняної борцівською школи Арама Ялтиряна. У довоєнні роки, будучи харків’янином, він тричі ставав чемпіоном СРСР з французької боротьби, а після війни, опинившись в Києві, стільки ж разів відстоював свої чемпіонські права в «класиках», і 8 разів ставав чемпіоном країни у вільній боротьбі. У Гельсінкі на олімпійському килимі 37-річний Арам стартував серед 23 легковесів- «вільників», і престижне 4 місце ветерана стало гідним завершенням його довгої кар’єри.

У 30-ті роки динамівці становили основу збірної міста, яку очолював А. Сіротін. У 1938-му його підопічні вперше виграли командну першість УРСР і до 1941 року утримували лаври найсильніших в республіці. Вершиною їхнього успіху стала перемога на командному чемпіонаті СРСР 1938 року. Тоді ж чемпіонами Союзу стали Спиридонов і Ялтирян, а в наступному році Ялтирян вже втретє переміг серед легковесів. Командою харків’яни знову стали найсильнішими в країні. У 1940-му харків’яни виграли командну першість УРСР з вільної боротьби в складі С. Спиридонова, Г. Баєва, Д. Рудича і Н. Нікельского.

До 1936-му році, докорінно змінивши структуру вітчизняного футболу, київське «Динамо» зібрало під свої прапори практично всіх кращі сили українських клубів, ставши, по суті, збірною республіки, а харківська команда, з легкої руки В. Фоміна, спокійно обходилася своїми силами. А 10 лідерів динамівського клубу, це зафіксувала історія, входило в різні роки в збірні СРСР і України. Найгучніший резонанс отримала в 1935 році зустріч збірної УРСР в Парижі. Кістяк тієї, гучної в європейському футболі збірної України 1935 року, яка розгромила в Парижі професіоналів з «Ред стар олімпік» з рахунком 6:1 («Вона зробила парижан смішними», – як писали французькі газети), склали шестеро гравців харківського «Динамо». У 1936-му році вольовим рішенням міської влади групу провідних гравців «Динамо» на чолі з Іваном Приваловим перекинули для посилення складу «Спартака». Це не могло не послабити динамівців.

Футбольна команда “Динамо” Харків 1933 року Зліва: А. Стеценко,
В. Левін, Д. Кириллов, 5-й – А. Мисерва, П. Паровишніков, С. Копейко,
А. Старусев, Н. Капустін, Н. Владимирский

А в 1938-м, коли В. Фомін очолив київське «Динамо», а його «права рука» А. Шпаковський був заарештований і незабаром розстріляний, здавалося, що динамівська команда впала в стан анабіозу. Вона відмовилася навіть від участі в зональному турнірі кубка України. Проте, коли В. Фомін повернувся, його підопічні з потроєною енергією взялися за підготовку до сезону 1939 року, в якому «Динамо» разом зі «Спартаком» і «Сільмашем» виступало серед 23 команд групи «Б» – прообраз першої ліги. Станом на 28 липня, коли команди групи «Б» пройшли умовний екватор, вихованці В. Фоміна міцно влаштувалися на третьому місці. Бездоганно зіграли вони з лідерами, відібравши у провідних чотирьох команд групи 7 очок з восьми. Під динамівським прапором в тому сезоні виступали: Н. Маховський, А. Циркуненко (воротарі), Л. Мілов, Г. Трейніс, Д. Кирилов, Д. Васильєв, В. Васюков, М. Кузнецов, Г. Харламов, А. Горохів, В. Макаров, В. Сисоєнко, В. Куликов, К. Терещенко, П. Худяков і В. Гусаров (капітан).

Призового місця команду Фоміна позбавили земляки-сельмашевці, розгромивши біло-блакитних з важко зрозумілою рахунком 5:0. З 1940 року футбольні колективи групи «Б» за прикладом групи найсильніших стали грати в два кола. І хоча з «Динамо» пішли Маховський і Харламов, в команду повернулися досвідчені Б. Андрєєв і П. Паровишніков, прийшли голкіпери Н. Егудас і Я. Коган-Білецький, А. Демічев, В. Пуценко. Особливо результативно команда зіграла в восьми завершальних турах, набравши 13 очок. У підсумковій таблиці з різницею м’ячів 44-37 і 39 очками динамівці розташувалися на престижному четвертому місці (у «Сільмашу» було 13-е, передостаннє). У турнірі кубка СРСР з футболу 1939 року в 1/32 фіналу харківське «Динамо» в Москві обіграло «Крила Советів» з рахунком 7:0. В 1/16 фіналу досить легко обіграли своїх одноклубників з Фрунзе – 4:2. Однак в 1/8 фіналу після 1:1 на своєму полі через 24 години поступилися Бакинському «Темпу» 2:1.

Довоєнну біографію динамівці Харкова завершили 21 червня 1941 року, коли на своєму стадіоні обіграли одноклубників зі Львова, володарів кубка УРСР, і перемогли з рахунком 3:2. У тому прощальному товариському матчі кольори «Динамо» відстоювали: Коган-Білецький, Певний, Трейніс, Кузнецов, Васюков, Жеромский, Ігнатенко, Терещенко, Фролов, Худяков і Золотарьов. Один з них, Васюков, і на наступний день, 22 червня, вийшов на поле динамівського стадіону в складі збірної міста. Але завершити цю зустріч з львів’янами так і не вдалося – радіо передало повідомлення Совінформбюро про початок війни. Більшість гравців-динамівців незабаром пішли на фронт.

Сергій Павлов

Специфіка напівзакритого тоді, відомчого спортивного товариства та й панувавщі в країні настрої вимагали від його керівників «бути готовими» і гранично воєнізувати членів «Динамо». До свого п’ятиріччя харківська організація мала власну ескадрилью з 12 літаків, будувала аеродром, мала у своєму розпорядженні кінну школу, солідний авто-мото-парк, підкреслена увага приділяла стрілецькому спорту. Але в той же час в облраді не забували і про оздоровчу роботу, активно залучаючи до занять фізичною культурою членів сімей, всіх співробітників міліції і ГПУ-НКВД. Цьому сприяла розумна, тонка політика тих, хто очолював в довоєнні роки в облраді навчально-спортивний відділ.

Сергій Миколайович Павлов, який розпочинав заняття спортом ще в 1904 році в першому гімнастичному товаристві. У ньому був закладений яскравий талант організатора. Ще в дореволюційні роки С. Павлов був в числі засновників Харківської легкоатлетичної ліги. У 1925 році він став першим абсолютним чемпіоном і рекордсменом УРСР зі швидкісного бігу на ковзанах, ставав переможцем і призером багатьох представницьких змагань з легкої атлетики та лиж. У 1931 році Сергій Миколайович прийшов на роботу в обласну раду «Динамо», і покинути його змусила лише війна. У воєнні роки він опинився в Москві, багато років працював в апараті Центральної ради, став заслуженим майстром спорту.

У ролі одного з «першопрохідців» виступав і Володимир Адольфович Будункевіч, чемпіон УРСР з важкої атлетики 1922 року. Будункевіч зумів зібрати і виховати в харківському «Динамо» чудову плеяду важкоатлетів – чемпіонів та рекордсменів на чолі з Г. Поповим, які посіли гідні місця в збірних Союзу і УРСР. Багато встиг зробити на посаді завідувача УСО облради і перший в Харкові фахівець з вищою фізкультурною освітою Зосима Петрович Синицький, один з найбільших педагогів вітчизняної легкої атлетики. У зв’язку з 10-річчям «пролетарського спортивного товариства« Динамо» за видатну роботу, – як повідомляв журнал« Динамо» в вересневому номері за 1933 рік, – наказом по ДПУ УСРР нагороджена була велика група керівників і працівників товариства.

Єдину найвищу нагороду – іменний пістолет системи Коровіна – отримав харків’янин Зайченко. У числі нагороджених іменним годинником були його земляки: Гриценко, Дмитрієв, Іванов, Ігенберг, Кузьмінов, Козик, Кузьменко, Мюллер. А серед відзначених почесними грамотами – і більш популярні в харківському спорті: Будункевіч, Куликов, К. Фомін, Шепелянський, Шабайдаш, Шпаковський, а також Ворончук, Васильківський, Гейчун, Кобяков, Литвинова, Селенко. Продовжувалася цілеспрямована воєнізація і освоєння в цьому напрямку нових видів спорту. З цією метою президія українського ради восени 1933 го прийняла рішення про організацію в Харкові всеукраїнської школи інструкторів планерного спорту і створенні в «Динамо» планерних секцій на місцях.

Володимир Будункевич

На приуроченому до десятиріччя Білорусії всесоюзному важкоатлетичному святі, що проходив під прапором «Динамо» в середині червня в Мінську, змагалися 200 учасників від 11 країв, областей і республік. Ці змагання прирівнювалися до чемпіонатів СРСР. Найбільш представницькою на ній була українська делегація, що складалася з 26 осіб: 9 борців, 7 штангістів і 10 боксерів. Сенсаційно виступив на помості в найлегшій вазі харків’янин Георгій Попов (58 кг), який обновив всесоюзні рекорди в ривку – 85 кг і ривку лівою – 65 кг, а також в поштовху – 110 кг і переміг з рекордним для СРСР результатом міжнародного класу в п’ятиборстві – 410 кг. Його одноклубник Карл Бенкіс (66 кг) оновив свій же всесоюзний рекорд у поштовху лівою – 70 кг. Ще один – Аркадій Касперович (82,5 кг), перемігши з абсолютно кращою на турнірі сумою, встановив всесоюзний рекорд у поштовху – 140 кг.

Командою українські богатирі, як і боксери, що дебютували на подібних змаганнях, посіли третє місце. Їх земляки були другими на борцівському килимі, де найкращим в збірній УРСР став Олександр Сиротін, який переміг в найлегшій вазі. Під кінець року, вже в напівлегкій вазі, невгамовний Попов (62 кг) в Харкові і Москві двічі бив всесоюзні рекорди в ривку, поштовху, в ривку лівою і в поштовху правою. Разом з ним успішно штурмував рекорди УРСР Бенкіс (70 кг), оновили українські рекорди Остапов (70 кг), Данило Елькон (66 кг), а серед важковаговиків – А. Касперович.

Кульмінаційними стали виступи цих богатирів на помості «Металіста» 6-8 червня, де розігрувалося першість УРСР з важкої атлетики. По суті вперше з’явившись перед широкою аудиторією захоплених земляків, переможні кілограми підняли: М. Касьянкін (60 кг), який обновив рекорди УРСР, Г. Попов (67,5 кг), в останній раз виступав як харків’янин, і незламний А. Касперович, який підкорив в п’ятиборстві абсолютно кращий на турнірі кордон 520 кг. На всесоюзних змаганнях динамівців 1933 року з гімнастики, які пройшли в Харкові 1-5 квітня, командою перемогли українці, а їх лідери Головченко і Стрєлкова зайняли перші місця в особистих змаганнях.

На тому початковому етапі історії харківського спорту насамперед лижникам «Динамо» належить заслуга в тому, що з 14 довоєнних першостей УРСР з лижного спорту збірна Харкова лише одного разу, в 1938 році, поступилася командою столичним колегам. Її лідером був Микола Істомін. Після 1936 року практично всі рядки таблиці українських рекордів зі швидкісного бігу на ковзанах були зайняті результатами харків’ян – Леоніда і Ольги Степаненко, але на чемпіонатах УРСР їх відтіснили нові лідери. По черзі змінюючись, аж до 1941-го, вищі нагороди тепер ділили між собою їх одноклубники: Олександр Засорін, Станіслав і Броніслав Зарембо. З 1937 року в їхні суперечки сміливо став втручатися Владислав Желубовський, який розкрив себе більш повно вже в післявоєнні роки.