Несподіваний переїзд на береги Дніпра, до нової столиці, Г. Попова, О. Касперовича, К. Фоміна, а пізніше О. Безрукова, уславлених борців А. Ялтиряна та Г. Баєва, був викликаний лише прагненням керівництва українського «Динамо», яке природно, теж перебралося до Києва, постійно тримати «під рукою» всіх першокласних спортсменів. Але для важкоатлетичної команди харківського “Динамо” втрата перших номерів стала відчутним ударом. Тим більше, що незабаром, завершивши навчання в інституті фізкультури, з команди пішов і М. Касьяник, що прогресував. Але ще болючіше пережили важкоатлети-динамівці та вихованці інституту фізкультури втрату того, хто, як кажуть, з нічого створив у Харкові не лише першокласну команду, а й самобутню школу «залізної гри, Володимира Бедункевича». «Караюча рука» репресій 1937-1938 років не пощадила цього захопленого, безмірно відданого спорту людину, а без нього довгий час просто не було кому взяти на себе вирішення проблеми розвитку важкої атлетики в облраді. Найдивовижніше було те, що в шквалі репресій майже повністю оновилося керівництво українського та обласного НКВС-ГПУ, що їх вершило, а отже й керівні органи «Динамо». За ґратами опинилися провідні фахівці-тренери, сотні разів перевірені: Бедункевич, Синицький, Шпаковський, Виставкін, Ордін, Безруков, Якубович, Шабайдаш. Були обезголовлені інститут фізкультури та міський спорткомітет.
Втім і шквал репресії не остаточно паралізував спортивне життя обласної організації «Динамо». Навесні 1938-го рекорд УРСР у метанні молота встановив молодий динамівець М. Денисенко – 48,85, який на якийсь час кинув виклик «штатному» чемпіону Г. Артамонову. У складі квартету ЦС “Динамо” всесоюзний рекорд у шведській естафеті встановила К. Шило – 2.18,7. Цей результат був показаний на чемпіонаті СРСР, що проходив 6-12 вересня на харківському стадіоні “Динамо”. Рекорд країни у метанні м’яча тоді ж встановила З. Сініцька – 51,76. Непомітно зміцніли і на повний голос заявили про себе третіми місцями на чемпіонатах УРСР 1939 та 1940 років молоді та перспективні баскетболісти харківського «Динамо», які складали кістки збірної міста. До речі, ігри чемпіонату 1940 проходили 20-24 травня на чудових майданчиках харківського стадіону «Динамо». Поступово динамівці ставали дедалі сильнішими на трасах найрізноманітніших змагань з велоспорту. У 1935 році молодий Олександр Чорний виграв гонку Харків-Білгород-Харків (150 км), що зібрала 28 учасників. У 1937 році чемпіонкою України в шосейній гонці на 50 км стала, яка далі успішно виступала в багатьох видах спорту Клавдія Гончаренко, мати трикратного чемпіона світу з швидкісного бігу на ковзанах Олега Гончаренка. Вона здолала дистанцію за 1:47.09,7. А 1938-го вона стала чемпіонкою республіки і на треку за сумою чотирьох гітів.
Чудову традицію динамівців Харкова – скрізь та в усьому задавати тон на початку 1939 року підтримала неповторна Зоя Сініцька. Вона першою з українок та єдиною серед динамівок за весь радянський період діяльності облради була удостоєна найвищого в країні титулу заслуженого майстра спорту. Насамперед справі пропаганди фізичної культури та оздоровчої роботи серед співробітників ГПУ-НКВС та членів їхніх сімей, звичайних любителів спорту сумлінно служив журнал «Динамо», що виходив з 1930 року в Харкові накладом понад 100 тисяч екземлярів. Орган Всеукраїнського та Харківського обласного рад «Динамо» редагував Я. Березньов, до складу редколегії входили ведучі спортсмени В. Бедункевич і К. Тир. Постійними авторами на його сторінках були с. Павлов та А. Сиротін. Проте після переїзду 1934 року до Києва столиці, Наркомату внутрішніх справ та Укрради журнал припинив своє існування, залишивши новим поколінням на згадку близько 120 номерів.