Історія 2

Несподіваний переїзд на береги Дніпра, до нової столиці, Г. Попова, О. Касперовича, К. Фоміна, а пізніше О. Безрукова, уславлених борців А. Ялтиряна та Г. Баєва, був викликаний лише прагненням керівництва українського «Динамо», яке природно, теж перебралося до Києва, постійно тримати «під рукою» всіх першокласних спортсменів. Але для важкоатлетичної команди харківського “Динамо” втрата перших номерів стала відчутним ударом. Тим більше, що незабаром, завершивши навчання в інституті фізкультури, з команди пішов і М. Касьяник, що прогресував. Але ще болючіше пережили важкоатлети-динамівці та вихованці інституту фізкультури втрату того, хто, як кажуть, з нічого створив у Харкові не лише першокласну команду, а й самобутню школу «залізної гри, Володимира Бедункевича». «Караюча рука» репресій 1937-1938 років не пощадила цього захопленого, безмірно відданого спорту людину, а без нього довгий час просто не було кому взяти на себе вирішення проблеми розвитку важкої атлетики в облраді. Найдивовижніше було те, що в шквалі репресій майже повністю оновилося керівництво українського та обласного НКВС-ГПУ, що їх вершило, а отже й керівні органи «Динамо». За ґратами опинилися провідні фахівці-тренери, сотні разів перевірені: Бедункевич, Синицький, Шпаковський, Виставкін, Ордін, Безруков, Якубович, Шабайдаш. Були обезголовлені інститут фізкультури та міський спорткомітет.

Втім і шквал репресії не остаточно паралізував спортивне життя обласної організації «Динамо». Навесні 1938-го рекорд УРСР у метанні молота встановив молодий динамівець М. Денисенко – 48,85, який на якийсь час кинув виклик «штатному» чемпіону Г. Артамонову. У складі квартету ЦС “Динамо” всесоюзний рекорд у шведській естафеті встановила К. Шило – 2.18,7. Цей результат був показаний на чемпіонаті СРСР, що проходив 6-12 вересня на харківському стадіоні “Динамо”. Рекорд країни у метанні м’яча тоді ж встановила З. Сініцька – 51,76. Непомітно зміцніли і на повний голос заявили про себе третіми місцями на чемпіонатах УРСР 1939 та 1940 років молоді та перспективні баскетболісти харківського «Динамо», які складали кістки збірної міста. До речі, ігри чемпіонату 1940 проходили 20-24 травня на чудових майданчиках харківського стадіону «Динамо». Поступово динамівці ставали дедалі сильнішими на трасах найрізноманітніших змагань з велоспорту. У 1935 році молодий Олександр Чорний виграв гонку Харків-Білгород-Харків (150 км), що зібрала 28 учасників. У 1937 році чемпіонкою України в шосейній гонці на 50 км стала, яка далі успішно виступала в багатьох видах спорту Клавдія Гончаренко, мати трикратного чемпіона світу з швидкісного бігу на ковзанах Олега Гончаренка. Вона здолала дистанцію за 1:47.09,7. А 1938-го вона стала чемпіонкою республіки і на треку за сумою чотирьох гітів.

Чудову традицію динамівців Харкова – скрізь та в усьому задавати тон на початку 1939 року підтримала неповторна Зоя Сініцька. Вона першою з українок та єдиною серед динамівок за весь радянський період діяльності облради була удостоєна найвищого в країні титулу заслуженого майстра спорту. Насамперед справі пропаганди фізичної культури та оздоровчої роботи серед співробітників ГПУ-НКВС та членів їхніх сімей, звичайних любителів спорту сумлінно служив журнал «Динамо», що виходив з 1930 року в Харкові накладом понад 100 тисяч екземлярів. Орган Всеукраїнського та Харківського обласного рад «Динамо» редагував Я. Березньов, до складу редколегії входили ведучі спортсмени В. Бедункевич і К. Тир. Постійними авторами на його сторінках були с. Павлов та А. Сиротін. Проте після переїзду 1934 року до Києва столиці, Наркомату внутрішніх справ та Укрради журнал припинив своє існування, залишивши новим поколінням на згадку близько 120 номерів.

Змагання з плавання на водній станції
харківського “Динамо” в Васіщево – 1938 рік

Велике значення для розвитку фізичної культури та спорту не лише у харківському регіоні, а й у всій Україні мала діяльність динамівських фабрик, що випускали спортивний інвентар, одяг та спорядження. Насамперед, вони забезпечували всім необхідним багато тисяч фізкультурників і спортсменів. Значні суми фабрики виділяли на утримання спортивних споруд суспільства та підтримку великого спорту. Тим же цілям служив і чудовий, найкращий в Україні фірмовий магазин «Динамо» у Палаці праці. У довоєнні роки для проведення змагань з плавання, водного поло та насамперед у роботі з комплексу ГТО все місто користувалося послугами водної станції «Динамо» у Васищеві, де був добре обладнаний наплавний басейн, відмінний пляж та рятувальний катер. Там же, у Васищеві, діяло і стрілянище «Динамо», яке дозволяло проводити тренування та змагання зі стрільби з бойової зброї. На динамівських кортах розкрилося в 30-ті роки найяскравіший дар сестер Калмикових. Старша з них Ольга – багаторазова чемпіонка СРСР та УРСР. 1938-го вона переїхала до Києва. Вже у повоєнні роки туди перебралась і Валентина.

23 серпня 1943-го Харків знову починав жити життям вільного, хоч і пораненого міста. Перетворилися на руїни або були частково зруйновані його основні спортивні споруди. Населення четвертого міста країни, що сягало початку війни мільйона, 1943-го становило лише 180-190 тисяч жителів. Серед «нездійсненних людських втрат» було і дуже багато відомих спортсменів-динамівців. Наприкінці 1943-го у Харкові відновив свою діяльність Республіканський комітет у справах фізкультури та спорту, який переїхав навесні 1944 року до Києва. Ще раніше, останніми днями серпня, почав працювати міський комітет у справах фізкультури та спорту, головою якого призначили відкликаного з армії 24-річного випускника ДІФКУ Георгія Ляпуна.

Відразу після звільнення почалися роботи з відновлення міського господарства. 6 вересня Харків отримав перші тисячі кубометрів води із оновлених свердловин. До 23 серпня 1944 року здано в експлуатацію 30 тисяч квадратних метрів житлової площі. Почали діяти 247 промислових підприємств, що давали фронту та країні важливу продукцію. У місті працювало 28 ВУЗів та 33 технікуми. 7 листопада вперше 20 тракторів випустив ХТЗ. До 1945 року було відновлено 78 кілометрів трамвайних колій, пущено 256 вагонів, повністю відновлено тролейбусну лінію та розпочато будівництво нової, що сполучає вокзал із заводським районом. Стадіон «Динамо», який лежав осторонь основних магістралей міста, постраждав менше за інших і вже 26 вересня на ньому пройшло перше після звільнення міста спортивне свято, «цвяхом» якого став футбольний матч збірної команди міста з зібраною наспіх командою «Динамо».

Стадіон “Динамо”, зима 1946-го

Динамівці легко перемогли на старті кубка республіки земляків-армійців та одноклубників із Дніпропетровська, а у півфіналі виграли у «Сільмашу» 1:0. У найзапеклішому фінальному поєдинку, що проходив у Києві 16 лютого, харків’яни перемогли команду столичного ТДВ 3:2 та стали чемпіонами. У 1945-му першими у місті увійшли до ладу баскетбольні майданчики «Динамо», на яких прийшли грати ведучі до війни в юнацькій команді товариства В. Лелюк та Л. Миронов. Під керівництвом І. Віленського у найсильнішій тоді у місті динамівській команді грали також дуже відомі як волейболісти В. Понаморенко, Є. Міленін, досвідчений гандболіст А. Сумарков та інші. Проте, у 1946-му, коли утворилася команда ХВАТУ, яка мала соліднішу матеріальну основу, Лелюк з Мироновим перейшли туди, і армійська дружина стала найсильнішою в Україні. У «Динамо» баскетбол продовжував існувати на чисто аматорському рівні. З 10 квітня 1946-го у Києві вперше після війни розігрувалась першість центральної ради «Динамо» з гімнастики. Харківську команду, яку очолював А. Кастеллі, на ньому успішно представляли Л. Красненко, Є. Ушевцова, Л. Ігнатенко та Є. Кавазян.

Ще більш представницькою у тому першому мирному році була харківська команда на чемпіонаті центральної ради з боротьби, що проходив у травні в Ленінграді. Під керівництвом О. Сиротіна на ньому виступили Г. Малінко, І. Харченко, Є. Чурсін, Г. Коновець та Д. Панкратов. У ті ж дні на чемпіонаті ЦС з фехтування у Києві разом із В. Сергєєвим честь харківської організації «Динамо» відстоювали В. Сердюк, О. Огнєв та Н. Ладна. З велосипедистами «Динамо» перші мирні тренування почав проводити П. Третьяков, який щойно демобілізувався. У червні 1946-го під його керівництвом до Москви, на першість ЦС «Динамо» виїхала харківська команда, в якій були В. Бондаренко, І. Солончук, К. Гончаренко та О. Крят. Але раптова трагічна смерть Третьякова змусила керівників облради призначити на роль тренера Клавдію Гончаренко, мати майбутнього чемпіона світу з швидкісного бігу на ковзанах. «Динамо» взяло на себе зовсім не просту місію відродження традицій своєї, однієї з найкращих у республіці у довоєнні роки, жіночої баскетбольної команди. Очолив її Олександр Сердаков у парі із В. Кустовським. Розпочавши свою біографію 1946-го, другим місцем чемпіонату УРСР, наступного року команда легко відстояла свої позиції на першості України. Його ігри проходили на найкращих у республіці майданчиках харківського стадіону з 27 липня по 2 серпня і переграти їх господарів, які посіли друге місце, зуміли лише динамівки Києва 39:20.

Гандболістки “Динамо” – чемпіони УРСР 1950 року. Зправа:
М. Черницька, А. Горностаєва (капітан), В. Чеботарева та інші

Друге місце у 1946-му дісталося їхнім землячкам-одноклубницям і на першості УРСР з гандболу, що проходив у Дрогобичі. Причому вони не програли жодної зустрічі, а киянки зі СКІФу, матч із якими підопічні С. Бляшенка звели внічию, випередили харків’янок лише за рахунок дещо кращої різниці забитих та пропущених м’ячів. Разом із могутнім капітаном О. Горностаєвою честь динамівської команди відстоювали співробітниці облради В. Чеботарьова та В. Зюськіна, а також О. Кравченко, Н. Іодловська, Р. Мінкович, Т. Кустовська, О. Гриценко та М. Давидович. Серед фаворитів турніру була і чоловіча команда динамівців, що посіла третє місце. У середині вересня у Львові на першості УРСР дебютували плавці харківського «Динамо». Під керівництвом О. Чередніченко та П. Полуянова на блакитних доріжках стартували О. Комаров, В. Пишнограєв, Д. Свєшніков та Є. Антоновська. З 1947-го в динамівській «водній» команді почав виступати талановитий стрибун Ю. Стаханов. Він був серед лідерів всесоюзних турнірів, не раз ставав чемпіоном УРСР. У 1948 році на чемпіонаті УРСР з гандболу, що проходив у Запоріжжі 21-28 серпня, динамівки Харкова переграли грізний київський СКІФ та вибороли найвищі нагороди чемпіонату УРСР, що проходив у Ворошиловграді. Гандболістки харківського «Динамо» вдруге та востаннє завоювали чемпіонські регалії.

На чемпіонаті Союзу з вільної боротьби у Тбілісі, що проходив у вересні, практично вперше, дебютували динамівці Харкова Г. Малінко та І. Харченко. А наприкінці року на чемпіонаті Союзу з самбо в Москві вперше виступив харків’янин Г. Коновець, який невдовзі заснував у харківській облраді чудову школу з цього прикладного для динамівців виду спорту. Коли 1945-го з гітлерівського концтабору повернувся знавець ковзанярського спорту Юзеф Адольфович Францкевич, він усю свою енергію направив на те, щоб льодова доріжка харківського «Динамо» стала справжньою Меккою для українських скороходів. Тут з 1945 року розпочав тренерську практику, досвідчений, але по-молодому енергійний викладач фізичного виховання із сусіднього ХВАТУ Владислав Желубовський, який сміливо взяв на себе роль лідера українських скороходів. З 1945-го він сім сезонів поспіль ставав абсолютним чемпіоном УРСР, оновивши при цьому всі, крім спринтерського, українські рекорди, гідно представляючи українські ковзани і на всесоюзній арені. І все ж таки найголовнішою заслугою Желубовського було те, що він зумів відкрити для великого спорту найяскравіший дар майбутнього триразового абсолютного чемпіона світу Олега Гончаренка.

Однією з перших після звільнення міста відновила свою діяльність тенісна школа «Динамо», відроджувати яку спочатку довелося відомої ще в довоєнні роки Валентині Калмиковій. Але незабаром вона поїхала до Києва, передавши кермо влади на динамівських кортах Марії Олександрівні Черницькій. Її найкращий вихованець, Валерій Бурко, у 60-70 роки входив у збірні СРСР та центральної ради «Динамо», неодноразово ставав чемпіоном УРСР, з успіхом виступав на великих міжнародних турнірах.

29 жовтня 1946 року важкоатлетичну секцію облради «Динамо» очолив досить молодий фахівець А. Смушкевич, який продовжував виступати на помості. Його знання, переконаність та організаторський талант допомогли зібрати під прапором «Динамо» найздібніших молодих богатирів. На 18-му чемпіонаті України з важкої атлетики 1949 року, що проходив у Дніпропетровську 10-12 квітня, вперше серйозно заявив про себе 21-річний Михайло Кемель, який посів серед середньовісів друге місце (335 кг у триборстві). Другим був і Ю. Мазуренко (найлегша вага), який невдовзі переїхав до Києва. Туди ж наступного року зробивши у Харкові чудовий «спів» переселився і Кемель, який згодом виховав одного з найяскравіших за всю історію вітчизняної важкої атлетики богатиря – Анатолія Писаренка. Подвійний успіх одноклубників сприяв помітному підйому важкої атлетики у харківському “Динамо”. Ще важливішим стимулом було проведення у великому спортзалі харківського стадіону з 31 жовтня до 2 листопада чемпіонату УРСР 1952 року. На ньому вперше здобув перемогу талановитий 24-річний напівваговик Федір Осипа, який підкорив у триборстві 385 кг. Але ще в березні того ж року з рекордною для України сумою 402,5 кг він завоював срібну медаль на чемпіонаті СРСР в Іваново. Срібним призером, але вже з результатом 417,5 кг, Осип став у травні і на чемпіонаті Союзу 1953 року в Таллінні. Срібними медалями чемпіонату УРСР-53, що проходив наприкінці жовтня у Ворошиловграді, його підтримали земляки-одноклубники Марк Рудман та Ілля Димов. Тоді насамперед їхніми стараннями команда Харкова вперше після війни посіла престижне друге місце, а в облраді «Динамо» важкоатлети впевнено вийшли на провідні позиції.

Безперервно нарощуючи результати, Осипа аж до 1957 року нікому не поступався. «срібло» на чемпіонатах Союзу, а 1956 року нагороду такої ж гідності завоював на чемпіонаті Європи. Федір ставав чемпіоном ЦС «Динамо» у 1957 та 1958 роках. Вінцем спортивної кар’єри обдарованого атлета був світовий рекорд у ривку для напівважковаговиків – 146 кг, який Осипа встановив у квітні 1958-го на чемпіонаті СРСР у Сталіно. Того ж року він оновив республіканський рекорд у триборстві – 452,5. До 1961 року включно лише найвищими нагородами відзначав Осипа виступи на чемпіонатах УРСР, 46 разів вносячи поправки до таблиці республіканських рекордів, двічі зруйнувавши світові рекорди. Практично в унісон з ним виступав на великому помості і чемпіон ЦС «Динамо» М. Рудман, який зберігав за собою титул чемпіона УРСР до того ж 1961 року, який 23 рази покращував українські рекорди. Кульмінацією його кар’єри, безсумнівно, був XII чемпіонат Європи 1957 року в польських Катовицях, де з результатом 422,5 кг у триборстві він став чемпіоном Європи. У червні 1959-го у Києві харків’яни вперше завоювали головний приз особисто-командної першості УРСР, що входило до програми ІІ Спартакіади республіки. Високим був внесок у цей успіх Рудмана, який переміг у напівважкій вазі – 437,5 кг.

З 1960 року разом з ним у середній вазі почав виступати і Володимир Берлізов, який мав чудову техніку ривка. У цьому русі він тричі покращував республіканські рекорди, а 1962-го у Чернігові завоював титул чемпіона УРСР. Але на той час Осипа з Рудманом зійшли з великого помосту і Володимиру нудно було без них у залі: невдовзі він переїхав до Києва. У харківському «Динамо» тепер у центрі уваги опинилися плавання та велоспорт, меншою мірою гімнастика. Єдина у довоєнні роки борцівська школа «Динамо» у повоєнні роки поступово розшарувалась на три самостійні напрямки. «Класиків» очолив А. Сиротін, із самбістами з 1949 року почав працювати Г. Коновець. Але найколоритнішою фігурою у всіх трьох борцівських напрямках був Григорій Малинко. Свої битви він розпочав з чемпіонату УРСР з вільної боротьби 1946 року і одразу став чемпіоном серед напівважковаговиків, зберігши за собою це звання в 1947-1948 роках. Але у 1947-му енергійний атлет став чемпіоном і у греко-римській боротьбі, а у 194-1950 роках повернув собі такий титул, поєднавши його з чемпіонськими регаліями у самбо. 1951-го Григорій – «класик» дебютував у важкій вазі, піднявшись у ньому на найвищий щабель п’єдесталу.

Ще раніше, наприкінці 1949-го, коли на арені Харківського цирку, одночасно на двох килимах проходили поєдинки особистої першості СРСР з класичної боротьби, однією з найцікавіших у напівважковаговиків стала запекла сутичка Малінко з чотириразовим чемпіоном Союзу та чемпіоном Європи 1947 року. Титулований майстер переміг за очками, але потім не встояв перед ще одним динамівцем із Москви Ш. Чіхладзе. 1953-го Малінко знову зробив «дубль», перемігши у класичному та вільному стилі. Таким же «сумісником» на динамівських килимах був і ваговик Павло Богданов, чемпіон УРСР 1950 року з вільної боротьби і 1951-го – з самбо. І їхній одноклубник-напівлегковаговик В. Гловацький, чемпіон республіки 1955 року з самбо, у Чернігові став чемпіоном з вільної боротьби. Але першу, післявоєнну накарбовану найвищу нагороду в актив борцівської команди харківського «Динамо» ще 1944 року завоював легковаговик Іван Харченко. До речі, 1946-го на чемпіонському рівні він дебютував і в першій в історії республіки першості з вільної боротьби. А 1958 року на особисто-командній першості УРСР із класичної боротьби у Львові з харків’ян лише йому вдалося завоювати золоту медаль. На чемпіонаті УРСР із самбо 1957 року, що проходив 18 – 20 вересня у Чернівцях, золоту медаль серед легковаговиків вперше завоював 18-річний вихованець Г. Коновця Валерій Гузій, який переміг наприкінці березня на юнацькій першості ЦС «Динамо». Наступного року він став чемпіоном Спартакіади укрради «Динамо» та отримав титул майстра спорту.

Серед динамівських боксерів тих років, яких готував Наум Шапіро, найбільш помітним був А. Будильський, який у 1951 році завоював свій перший чемпіонський титул ще в найлегшій вазі. Наступного року він переміг серед напіваговиків, після чого до 1960-го, переїхавши до Дніпропетровська, утримував за собою лаври найсильнішого у легкій вазі. Прощальну для Харкова золоту медаль він виборов у січні 1957-го на особистому чемпіонаті УРСР у Дніпропетровську. 1954-го разом із Будильським чемпіоном став Ігор Штернберг, який чотири рази отримував на подібних турнірах срібні медалі. Протягом багатьох років він був потім наставником динамівських боксерів, виховав багатьох відомих майстрів, став заслуженим тренером УРСР. Чудові традиції динамівських лижників у перші мирні роки довелося продовжувати Олександру Гризлову. На першій повоєнній першості УРСР 1945 року, що проходила у Харкові, він досить впевнено переміг у перегонах на 18, 30 та 50 км. На цих дистанціях Гризлову не знайшлося рівних і на наступних чемпіонатах УРСР 1946-1947 років. У 1947 році на чемпіонаті України динамівці виграли естафетні гонки 4х10 та 3х5 км. Але в лютому 1953-го Гризлов востаннє відстоював честь Харкова на чемпіонаті УРСР у Сумах, перемігши у гонці на 10 км – 38.03,0 і незабаром після 1952-го він переїхав до Києва, що мимоволі послабило харківську команду, яка не знала поразок. У Харків А. Гризлов повернувся у 70-ті роки вже як тренер динамівських лижників.

З велосипедистами з 1949 почав працювати, А. Чорний, який продовжував ще виступати в перегонах. За відносно короткий час йому вдалося відновити життя в секції, виховати групу сильних велосипедисток. Лідером жіночої команди облради була його дружина Ганна, яка не раз перемагала на чемпіонатах УРСР. Значною подією у житті не лише облради «Динамо», а й міста, республіки стало введення в дію після відновлювального ремонту навесні 1950 року великого спортзалу «Динамо». У 50-60 роки він був найкращою в республіці і однією з найкращих у країні зимових арен, що дозволяла проводити змагання найвищого рангу зі спортивних ігор, всіх різновидів боротьби, гімнастики, інших видів спорту. У залі динамівців проходила значна частина зимових тренувань футбольних команд «Локомотив», а потім «Авангард», які представляли Харків у найвищому ешелоні. Надзвичайно потужну в 30-ті роки, непереможну, як заведено було вважати, легкоатлетичну команду динамівців у повоєнні роки довелося створювати наново. Продовжувати динамівські традиції доводилося Гаврилу Раєвському, який повернув собі титул найсильнішого шостовика України у 1946-1947 роках. Підтримувати і навіть випереджати Раєвського за класом зі спортсменів облради тоді здатна була лише Валентина Попова, яка 1947-го заволоділа рекордом УРСР у метанні списа – 39.60, а через п’ять років підвищила цей результат до 44,61. Форму збірної Союзу носив і обдарований майстер довгого спринту Геннадій Модой, чемпіон республіки 1948-1949 років у бігу на 800 м і рекордсмен СРСР в естафеті 4х400 м. У першому для радянських спортсменів передолімпійському 1951 році Валентина Попова. А молодий Анатолій Михайленко вперше став чемпіоном серед дискоболів (41:70).

Цілком природний процес зміни поколінь у динамівській «королеві спорту» припав на початок 50-х років. Але й за цей час у облраді виросли нові перспективні лідери. Найсильнішим серед них безперечно був Геннадій Рєпін. У фіналі республіканського кросу 1957 року 18-річний Рєпін переміг на найдовшій восьмикілометровій дистанції, що й визначило командний успіх харків’ян. Але того ж року Геннадій завоював Харкову єдину на чемпіонаті УРСР золоту медаль у стипль-чезі – 9.08,2. Наступного року у Сімферополі він знову переміг на цій ж дистанції та у бігу на 5000 м – 14.20,8. Але тепер разом із Рєпіним на найвищий щабель п’єдесталу піднявся 21-річний талановитий вихованець Михайла Лур’є Антон Халаджі, який був найкращим серед стрибунів у довжину – 7,19. Чемпіонкою в бігу на коло стала Л. Соловйова – 56,2, яка вирішила ще й на останньому етапі долю першого місця в естафеті 4х200 м на користь харківської команди. У фіналі змагань ІІ Спартакіади народів СРСР з рекордом України – 8.44,4 другим став Рєпін. Бронзову медаль в естафеті 4х100 м здобула Л. Соловйова. На чемпіонаті СРСР з плавання 1948 року, що проходив у Дніпропетровську, старша із сестер Тамара Зірка, здобула срібну медаль у плаванні на боці на стометрівці та бронзову – на 200-метровій дистанції. А напередодні у Миколаєві на першості УРСР вона стала чемпіонкою на цих дистанціях. У плавні на спині на 200 та 400 м переміг її одноклубник А. Комаров. До кінця липня на першості УРСР 1957 року, що проходила в Ужгороді, їхня прима Людмила Зірка виборола золоту медаль у плаванні брасом на 200 м – 3.12,5.

Лідери динамівського плавання 50-х років зліва-направо: знизу
В. Голдаєв, Є. Богатих, тренер П. Попуянов. Зверху: член збірної УРСР
з прижків  у воду Ю. Стаханов та ватерполист Д. Смагоринський

Велотрек “Динамо”

В. Грузинін, який працював напередодні заступником голови обласного спорткомітету, одразу ж направив свої зусилля на те, щоб обласна рада набула фінансової незалежності. Забезпечити її могла лише різка активація господарської діяльності та заступнику голови вдалося перепідпорядкувати облраді фабрику спортивних виробів «Спартака». Майже вдвічі розширилися виробничі майданчики швейних виробів. Виробничі підприємства не лише погоджували з облрадою свої плани, а й ділилися прибутками. Насамперед завдяки цьому вдалося завершити будівництво комплексу відкритих басейнів з трибунами та допоміжними службами, звести критий 25-метровий басейн, гімнастичний зал, провести капітальну реконструкцію центрального ядра та великого ігрового залу, зручний міні-стадіон для городошників.

Великий спортзал “Динамо”

Плавальний басейн на харківському стадіоні “Динамо”